Методика слухопротезування
При Р. лише у рідкісних випадках відзначається повна глухота.
Про наявність тих чи інших залишків слуху у більшості глухонімих було відомо давно. Вже в середині 18 ст. були зроблені спроби використання і розвитку залишків слуху у глухонімих школярів [Ерно (R.
Ernaud), 1761]. Початок систематичним дослідженням слухової функції у глухонімих Повідомлено Итаром (J. М. G. Itard, 1821). Надалі питаннями дослідження та класифікації залишків слуху у глухонімих займався ряд вітчизняних (С. С.
Преображенський, 1897; Ф. Ф. Засєдатєлєв, 1904; В. Ф. Ундриц, 1924; С. М. Компанієць, 1925; П. П. Шевельов, 1930; Б. С. Преображенський, 1933, та ін.) і зарубіжних учених (Тойнбі (J. Toynbee), 1860; Гартманн (A.
Відносна кількість абсолютно глухих і глухонімих із залишками слуху, а також обсяг залишків слуху різними дослідниками визначався по-різному. Розбіжність в результатах пояснюється відмінністю методик дослідження та відсутністю єдності в розумінні терміна «повна глухота».
У той час як одні автори зараховували до абсолютно глухим всіх, хто не чув такі порівняно малоінтенсивні звуки, як дзвін настільного дзвоника, інші вважали абсолютно глухими лише тих, хто не сприймав такий потужний звук, гучний голос, посилений за допомогою слухової труби.
Слід додати, що застосовувалися в той час джерела звуку не мали постійної інтенсивністю: зокрема, настільні дзвіночки, до-якими користувалися різні дослідники, могли значно відрізнятися по силі і висоті звуку.
Великим кроком вперед в методиці дослідження залишків слуху у глухонімих з’явився запропонований Ф. Бецольдом (1892) і сконструйований ним спільно з фізиком Эдельманном (М. Th. Edelmann) спеціальний набір, що складається з 10 камертонів, 2 органних трубок і свистка Гальтона.
Цей набір, що отримав назву «безперервний ряд тонів», давав можливість отримувати тони від нижньої межі області слухового сприйняття людини (16 гц) до верхньої (20 000 гц) з інтервалами в 0,5 тони.
З його допомогою Ф. Бецольд виявив залишки слуху у 71,2% обстежених глухонімих дітей та запропонував класифікацію залишків слуху, до-раю протягом багатьох років застосовувалася в практиці дослідження слуху у глухонімих.
Він розділив залишки слуху на 6 груп. Перші 3 групи характеризувалися досить значними дефектами сприйняття тональної шкали (так зв. прогалини, або люки) і малим об’ємом збережених острівців слуху, в той час як для 4-ї і особливо для 5-ї та 6-ї груп були характерні порівняно невеликі зони випадання сприйняття.
Урбанчич запропонував (1895) для дослідження слуху у глухонімих сконструйовану ним гармоніку, яка видає систематичний ряд тонів від (42 гц) до F4 (2730 гц). Дослідивши з її допомогою слух у 72 глухонімих, Урбанчич виявив повну глухоту лише у трьох (2%).
Однак гармоніка Урбанчича не знайшла застосування в якості приладу для визначення обсягу і гостроти слуху гол. чин. тому, що звуки, що видаються нею, були не чистими тонами, а супроводжувалися дуже сильними обертонами;
Дослідження слухового сприйняття у глухонімих проводили багато вітчизняні отиатры. Більшість з них застосовували методику дослідження та класифікацію залишків слуху Бецольду. Незважаючи на однорідність методики, кількість глухонімих із залишками слуху, а також частота окремих слухових груп визначалася у різних авторів зі значними розбіжностями.
Причиною цих розбіжностей була недостатня точність дослідження слуху камертонами. При звичайних клин, дослідженнях сталість початкової сили звуку в достатній мірі не гарантується, т. к.
сила удару, що приводить камертон в коливання, а також відстань камертона від вуха не унормовані. Значення сили збудливого удару очевидно; що стосується відстані, то при розташуванні джерела звуку поблизу вуха зміна відстані на дуже незначну величину дає досить помітна зміна чутності. Так, напр.
наближення джерела звуку з відстані в 6 ледве від вуха до відстані в 1 см дає збільшення гучності на 15 дб, що відповідає підвищенню гучності голосу від звичайної розмовної до рівня гучної мови.
Істотним недоліком камертонів є порівняно мала інтенсивність видаваних ними звуків. Найбільша сила звуку низьких камертонів набору Бецольда—Эдельманна дорівнює всього 20 дб, а високих — не перевищує 80— 90 дб.
Особливо відчутний цей недолік при дослідженні слуху у глухонімих: можуть спостерігатися дефекти слуху, не відповідають дійсності, тобто виявляються прогалини не є фактичними дефектами сприймання, а результатом недостатньої сили звуків, що видаються камертонами.
Це явище було встановлено К. Б россом (1917), який виявив, що глухонімі, не сприймаючи тих чи інших тонів, виданих камертонами, ці ж тони сприймали при звучанні органних труб, що було пов’язано зі значно більшою інтенсивністю їх звучання.
Перераховані недоліки в значній мірі обмежують можливість застосування цього методу для дослідження слухової функції при великих втратах слуху, зокрема для визначення залишків слуху у глухонімих дітей.
Практичне значення дослідження залишків слуху на чисті тони визначається насамперед тим, що результати його можуть бути використані для судження про можливості, до-якими розташовують глухі для сприйняття звуків мови.
Ф. Бецольд вважав, що для акустичного сприйняття мови необхідна збереження слуху на тони, що входять в так зв. велику сексту,-від тону b1 тони g2, тобто від 450 до 768 гц. Подальші дослідження показали, що для розбірливого сприйняття мови необхідна збереження слуху в більш широкому діапазоні; зокрема, найбільш важливою є область від 500 до 3000 гц (так зв. мовна зона).
Для судження про можливості сприйняття мови найбільш простим і адекватним методом є дослідження здатності розрізнення елементів мови. Результати дослідження слуху мовою залежать не тільки від гостроти і обсягу слуху, але і від здатності досліджуваного розрізняти в чутному такі елементи мови, як звуки, слова, фрази, що у свою чергу обумовлено тим, наскільки він володіє звуковий промовою.
Для характеристики залишкового слуху у глухих довгий час користувалися класифікацією Гартманна (1880), згідно з до-рій розрізнялися чотири категорії глухоти: повна глухота, тональний слух, вокальний слух, вербальний слух.
Глухих дітей, розрізняють на слух голосні фонеми, відносили до категорії глухих з вокальним слухом, дітей, розрізняють деякі слова,— до категорії глухих з вербальним слухом. Між тим можливість розрізнення глухими тих чи інших елементів мови визначається не наявністю.
якогось особливого вокального або вербального слуху, а обсягом і гостротою слухової рецепції, тобто станом тонального слуху, і ступенем розвитку словесної мови. Наявність значних залишків слуху за умови достатнього оволодіння мовою дає глухому можливість дізнаватися деякі знайомі слова і фрази по окремих опорних ознаками.
Такими ознаками можуть бути деякі фонеми розрізняються, кількість складів, місце наголосу і т. д. того, що міститься в наведеній класифікації глухоти протиставлення тонального слуху вокальному і вербальним значною мірою стало результатом недосконалості методики дослідження слуху та відсутність науково обґрунтованої кореляції між результатами дослідження слуху тональними та мовними тестами.
Висновок про можливості використання залишкової слухової функції для сприйняття звуків мови може бути зроблено лише за умови дослідження цієї функції з допомогою джерела звуку, який володіє достатнім діапазоном інтенсивності і достатнім частотним діапазоном. Таким джерелом є сучасний аудіометр (див. Аудіометрія).
При аудіометричному дослідженні глухих дітей було виявлено, що наявний у більшості залишковий слух неоднаковий стосовно діапазону сприйманих частот, так і порогової інтенсивності звуку. Напр.
одні діти сприймають тільки самі низькі звуки, інші сприймають, крім низьких, також і звуки середньої висоти, а треті чують і високі звуки. Що стосується інтенсивності сприйманих звуків, то внаслідок великої втрати слуху у всіх глухих (втрата слуху у мовній зоні зазвичай перевищує 80-85 дб) відстань між порогом сприйняття і порогом дискомфорту дуже невелика (зазвичай не перевищує 20-25 дб), і тому розходження між окремими глухими в цьому відношенні виражено порівняно слабо.
Отже, можливості, до-якими розташовують глухі для розрізнення звуків навколишнього світу, і зокрема для розрізнення деяких елементів мови, залежать гол. чин. від діапазону сприйманих частот.
В залежності від обсягу сприйманих частот глухі діти, що мають залишки слуху, можуть бути розділені на чотири слухові групи (JI. Ст. Нейман, 1954): I група — діти, які сприймають лише самі низькі частоти — до 250 гц;
Прийняття саме таких меж слухового обсягу продиктоване наступними міркуваннями. Обмеження діапазону слухового сприйняття лише самими низькими частотами, не перевищують 250 гц, позбавляє можливості розрізняти якісь звуки мови.
Включення в слуховий обсяг частоти 500 гц вже говорить про можливості розрізняти деякі звуки мови, що володіють низькими формантами, напр, голосні о, у. Розширення слухового обсягу до 1000 гц підвищує здатність розрізнення мовних звуків, особливо голосних а, о, у, основні форманти яких знаходяться в цих межах. Подальше розширення слухового обсягу супроводжується збільшенням числа розрізняються звуків мови.
Загальні відомості
Приглухуватість у дітей – порушення слухової функції, при якому сприйняття звуків утруднено, але в тій чи іншій мірі обережно. Приглухуватість у дітей є предметом вивчення дитячої отоларингології, сурдології, отоневроглогії.
У Росії кількість дітей і підлітків з туговухістю і глухотою становить понад 600 тисяч, при цьому у 0,3% хворих порушення слуху носять вроджений характер, а у 80% малюків виникають в перші три роки життя.
Втрата слуху в дитячому віці тісно пов’язана з розвитком мовної функції і інтелекту дитини, тому раннє виявлення та реабілітація дітей з приглухуватістю є важливим завданням практичної педіатрії.
Приглухуватість у дітей
Механізм розвитку
Звукова хвиля впливає на барабанну перетинку і через слухові кісточки передається мембрані внутрішнього вуха. Рух рідини викликає тертя слухових рецепторів (волоскових клітин) кортиева органу про покривну пластинку. Рецептори збуджуються, збудження передається по нервових відростках в слухову зону кори мозку.
У цій схемі зовнішнє і середнє вухо відносяться до звукопроводящему апарату, а внутрішнє вухо, слуховий нерв і центр головного мозку – до звуковоспринимающему. Відповідно, всі поразки слуху можна пов’язати з дисфункцією звукопроводящих або звуковоспринимающих структур.
Класифікація туговухості у дітей
З урахуванням етіологічної обумовленості розрізняють спадкову, вроджену і придбану приглухуватість у дітей. В залежності від локалізації ушкодження у слуховому аналізаторі прийнято виділяти:
- нейросенсорную (сенсоневральну) приглухуватість у дітей, розвивається внаслідок ураження звукосприймаючого апарату: внутрішнього вуха, слухового нерва або центральних відділів слухового аналізатора.
- кондуктивну приглухуватість у дітей, розвивається внаслідок ураження звукопровідного апарату: зовнішнього вуха, барабанної перетинки та середнього вуха (слухових кісточок).
- змішану приглухуватість у дітей, при якій одночасно порушуються функції звукопроведенія і звукосприйняття.
В структурі дитячої приглухуватості у 91% випадків виявляються сенсоневральні поразки, у 7% — кондуктивні, в інших – змішані.
Ступінь тяжкості приглухуватості у дітей оцінюється на підставі даних мовленнєвої і тональної аудіометрії:
- 1 ступінь (26-40 дБ) – дитина чує розмовну мову з відстані 4-6 м, шепітну мову з відстані 1-3 м; не розрізняє мова на тлі стороннього шуму, віддалену мова;
- 2 ступінь (41-55 дБ) – дитина розрізняє розмовну мову тільки з відстані 2-4 м, шепітну мову з відстані 1 м;
- 3 ступінь (56-70 дБ) – дитина чує розмову тільки з відстані 1-2 м; шепотная мова стає невиразною;
- 4 ступінь (71-90 дБ) – дитина не розрізняє розмовну мову.
Підвищення слухового порога вище 91 дБ розцінюється як глухота.
За часом виникнення зниження слуху розрізняють прелингвальную (настала до розвитку мовлення) і постлингвальную (настала після появи мови) приглухуватість у дітей.
Причини
Глухота може бути пов’язана з двома основними видами причин:
- Порушення проведення звуку, тобто проблеми в тій ділянці нервової системи, який відповідає за передачу сигналу від вуха до головного мозку. Така глухота має назву кондуктивної.
- Порушення сприйняття звуку. За цими патологіями стоять проблеми, безпосередньо пов’язані зі слуховим аналізатором (вухом і розташованими в ньому нервами). У цьому випадку захворювання називають сенсоневральної або нейросенсорної приглухуватістю.
Також причини глухоти можуть бути:
- Вродженими;
- Набутими.
До першої групи відносяться:
- Гіпоксія плоду під час вагітності та при народженні.
- Жовтяниця в неонатальний період.
- Деякі перенесені матір’ю під час вагітності захворювання, зокрема сифіліс, краснуха.
- Спадкові захворювання є причиною порушень слуху приблизно в 30% випадків. На даний момент відкрито близько ста генів глухоти, які можуть бути розташовані в будь-якій з нестатевих хромосом.
- Прийом матір’ю під час вагітності препаратів з ототоксичну дію.
Придбана глухота може розвинутися в результаті таких факторів:
- Запальні захворювання вуха – отити.
- Прийом препаратів з ототоксичну дію.
- Травми, наявність у вушному проході сторонніх предметів.
- Тривалий вплив шумів. Поріг такого звукового випромінювання становить 70-75 Дб і 4000 Гц.
- Порушення роботи нервових клітин слухових каналів у зв’язку з віковими змінами.
Спадкова нейросенсорна приглухуватість у дітей в більшості випадків передається за аутосомно-рецесивним; рідше – за домінантним типом. У цьому випадку у дитини є незворотні, непрогресуючі зміни органа слуху, обумовлені двостороннім порушенням звукосприйняття. Спадкова форма приглухуватості у 80% дітей зустрічається ізольовано, в інших випадках входить в структуру багатьох генетичних синдромів. З більш Чим 400 відомих синдромів, що включають нейросенсорную приглухуватість у дітей, найбільш поширеними є синдроми Дауна, Патау, Альпорта, Пендреда, Ледпарода, Клайпеля-Фейла та ін.
Розвитку вродженої приглухуватості у дітей сприяють різного роду патологічні впливу на слуховий аналізатор у внутрішньоутробному періоді. Найбільшу небезпеку для несформованого органу слуху у плода представляють інфекційні захворювання, перенесені вагітною в I триместрі: краснуха, грип, герпес, кір, токсоплазмоз, цитомегаловірусна інфекція, туберкульоз, сифіліс. Ці та інші внутрішньоутробні інфекції, як правило, призводять до ураження звукосприймаючого відділу слухового аналізатора, а ступінь вираженості порушення слуху у дітей може варіювати від легкої приглухуватості до повної глухоти.
Вроджена патологія слуху у дитини може бути обумовлена різними хронічними захворюваннями матері (тиреотоксикозом, цукровий діабет, анемію, авітаміноз), прийомом вагітної ототоксичних препаратів (неоміцину, стрептоміцину, гентаміцину, канаміцину та ін), професійними шкідливостями, алкогольною інтоксикацією (фетальний алкогольний синдром) та ін. Нерідко причиною приглухуватості у дитини виступає гемолітична хвороба, асфіксія плоду, внутрішньочерепні родові травми, вади розвитку органу слуху. Недоношеність (вага дитини при народженні менше 1500 кг) є фактором ризику розвитку вродженої приглухуватості у дітей.
Причини придбаної приглухуватості у дітей впливають на нормально сформований орган слуху вже в постнатальному періоді. Призводити до зниження слуху у дитини можуть сірчані пробки, сторонні тіла вуха, перфорація барабанної перетинки, аденоїди, хронічний риніт, тонзиліт, рецидивуючий середній отит, травми різних відділів вуха і інші захворювання ЛОР-органів. Крім цього, приглухуватість у дітей може бути ускладненням загальних інфекцій (ГРВІ, епідемічного паротиту, скарлатини, дифтерії, енцефаліту, менінгіту, сепсису новонароджених), гідроцефалії, черепно-мозкових травм з залученням піраміди скроневої кістки, лікарської інтоксикації, вакцинації дітей. Розвитку придбаної сенсоневральної приглухуватості сприяє захоплення підлітків прослуховування гучної музики через навушники плеєра.
Патології органів слуху у дітей можуть мати вроджений чи набутий характер.
Вроджена
Вроджена приглухуватість розвивається під впливом наступних факторів:
- Спадковість. Якщо обоє батьків слабочуючі або глухі, ризик народження дитини з туговухістю підвищується.
- Патологічні впливу на слухову систему у внутрішньоутробному періоді – це можуть бути краснуха, туберкульоз, кір, грип, герпес.
- Хронічні захворювання матері, прийом деяких лікарських препаратів, інтоксикації.
- Асфікцію плода, родова травма.
- Недоношеність.
Вроджена приглухуватість зустрічається у 80% дітей як окреме захворювання.
Набута
Виділяють фактори, які впливають на здоровий і сформувався слуховий апарат вже народженої дитини і призводять до патології:
- Потрапляння у вухо стороннього тіла;
- Хронічні ЛОР-захворювання: аденоїди, середній отит, тонзиліт;
- Ускладнення деяких інфекцій: менінгіт, енцефаліт;
- Черепно-мозкові травми;
- Вакцинація;
- Неправильна підібрана доза ліків, особливо в дитячому віці;
- Надмірно голосна музика;
- Психологічна травма.
Симптоми приглухуватості у дітей
Головна роль у розпізнаванні приглухуватості у дітей відводиться спостережливості батьків. Дорослих повинно насторожити, якщо до 4-х місяців у дитини відсутня реакція на гучні звуки; до 4-6 місяців відсутні предречевые вокалізації; до 7-9 місяців дитина не може визначити джерело звуку; 1-2 років відсутній словниковий запас.
Старші діти можуть не реагувати на шепітну або розмовну мову, звернену до них ззаду; не відгукуватися на своє ім’я; кілька разів перепитувати одне і те ж, не розрізняти звуки навколишнього середовища, говорити голосніше, Чим це необхідно, «читати з губ».
Для дітей з приглухуватістю характерно системне недорозвинення мови: є поліморфний порушення звуковимови і різко виражені труднощі слуховий диференціації фонем; крайня обмеженість словникового запасу, грубі спотворення звуко-складової структури слова, сформованість лексико-граматичного ладу мовлення. Все це обумовлює формування у слабочуючих школярів різних видів дисграфії і дислексії.
Приглухуватість на тлі терапії ототоксическими препаратами у дітей зазвичай проявляється через 2-3 місяці після початку лікування і має двосторонній характер. Зниження слуху може досягати 40-60 дБ. Першими ознаками приглухуватості у дітей частіше виступають вестибулярні порушення (нестійкість ходи, запаморочення), шум у вухах.
Найчастіше ознаки глухоти батьки виявляють у дітей до року. У нормі дитина у віці 3-4 місяців вже починає реагувати на гучні звуки і голос матері. У 4-6 місяців гулить. У 7-9 чітко визначає джерело звуку.
У старших дітей після деяких перенесених захворювань можуть з’явитися і наростати такі симптоми:
- Дитина перестає чути шепіт;
- Не реагує на розмовну мову ззаду;
- Не відгукується на ім’я;
- Не розрізняє звуки;
- Говорить голосно;
- З часом починає читати з губ.
Крім симптомів, пов’язаних з розладом сприйняття звуку, відзначають ознаки мовленнєвих порушень:
- Помилки у вимові звуків;
- Нездатність розрізнити звуки і їх поєднання;
- Невеликий словниковий запас;
- Спотворення структури слова;
- Неправильна постановка наголосів;
- Помилки у побудові речень.
Діти, які страждають двосторонньої глухотою з народження, не можуть опанувати промовою, тому що не чують її. Найчастіше, і діти, які втратили слух до 5 років, втрачають мовні навички. Однак навіть при вродженій відсутності слуху, можна навчити дитину розмовляти. Для цього потрібні величезні зусилля родичів і постійні заняття.
Діагностика
Батькам, запідозрив порушення слуху у дитини, потрібно звернутися до сурдолога. Він перевірить вушка, зробить необхідні тести і направить на додаткові дослідження.
У малюка до 1 року важко достовірно встановити ступінь приглухуватості і глухоту. Лікар зазвичай виробляє які-небудь звуки. Очікується, що нормально чує дитина якось відреагує на звук: вскинет ручки або ніжки, моргне, перестане смоктати. Реакція має безумовний характер.
Для дітей старше 1 року проводять наступні дослідження:
- Аудіометрія – перевірка гостроти слуху. За її результатами можна отримати аудиограмму – графік із зазначенням гучності звуку в децибелах і частоти в герцах для лівого і правого вуха. Якщо мовна і тональна аудіометрія може бути проведена тільки для старших дітей, то комп’ютерне дослідження, засноване на безумовних реакціях, дозволено робити і немовляті.
- Тимпанометрія – дослідження функцій середнього вуха шляхом створення різного тиску в слуховому каналі, призначається після перенесеного середнього отиту.
- Камертональные проби (тест Вебера, проби Швабаха і Рінне) спрямовані на визначення тяжкості нейросенсорної і кондуктивної приглухуватості. Проводять при прогресуючій приглухуватості.
- Электрокохлеография у маленьких дітей проводиться під наркозом, у підлітків – під місцевою анестезією. Електроди фіксуються на барабанній перетинці чи шкірі зовнішнього слухового проходу. Метод дозволяє отримати інформацію про порогах слуху, волосках равлики і визначити тип приглухуватості
Додатково призначають МРТ і комп’ютерну томографію.
На етапі скринінгу провідна роль у діагностиці приглухуватості у дітей відводиться неонатолога, педіатра і дитячого отоларинголога. Особливу увагу в перший рік життя повинна приділятися виявлення вродженої та спадкової приглухуватості у дітей груп ризику. У добре чують новонароджених у відповідь на звуки в нормі реєструються різні безумовні реакції (миготіння, розширення зіниць, рефлекс Моро, гальмування смоктального рефлексу тощо). З 3-4 місяців у дитини можна визначити здатність до локалізації джерела звуку. Для виявлення патології зовнішнього вуха і барабанної перетинки проводиться отоскопія.
Для дослідження слухової функції у дітей молодшого віку з передбачуваної приглухуватістю використовується ігрова аудіометрія, у школярів – мовна і тональна порогова аудіометрія, камертональное дослідження слуху. До методів об’єктивної аудіологічної діагностики відносяться акустична імпедансометрія (тимпанометрія), реєстрація слухових викликаних потенціалів, отоакустическая емісія. З метою з’ясування місця ураження слухового аналізатора використовується электрокохлеография. Поглиблене обстеження слухової функції дозволяє судити про ступінь і характер приглухуватості у дітей.
При отриманні даних за наявність у дитини зниження слуху подальше ведення пацієнта здійснюється фахівцями сурдологами, отоневрологами, слухопротезистами.
Як розвивати дитину?
Щоб уникнути розвитку глухоти і приглухуватості у дитини важливо стежити за його здоров’ям – лікувати захворювання верхніх дихальних шляхів, інфекційні хвороби. Ліки приймати лише за призначенням лікаря. Намагатися уникати гучних звуків.
Патології слуху сильно обмежують життя малюка, заважають спілкуватися з однолітками. Однак, це не причина опускати руки. Профілактичні заходи, лікування, використання нових технологій, постійна робота з дитиною допоможе адаптуватися до життя та досягати цілей.
▼РАДИМО ОБОВ’ЯЗКОВО ВИВЧИТИ▼
Профілактика глухоти
Прогноз щодо відновлення або поліпшення слуху Р. слід вважати несприятливим. Поразка слуху Р. є, як правило, результатом закінчених патоля, процесів, що супроводжуються загибеллю нервових елементів слухового органу, і варт.
заходи виявляються малоефективними. Більш результативні заходи, спрямовані на попередження та усунення причин, що викликають вроджену глухоту і глухоту в ранньому дитячому віці. Необхідно, однак, враховувати, що у багатьох глухих дітей поряд зі стійкими змінами у внутрішньому вусі або в слуховому нерві є патоля, процеси в середньому вусі, що потребують консервативного, а іноді і хірургічного лікування.
Подолання мовного недорозвинення у глухих дітей здійснюється за допомогою спеціального навчання.
Глухим дітям, які мають залишки слуху, рекомендуються спеціальні вправи з розвитку слухового сприйняття, спрямовані на повноцінне використання залишкового слуху для розрізнення елементів мови і для розвитку усної мови (див. Реэдукация слуху).
У СРСР всі заклади для глухих дітей мають прикріпленого оториноларинголога, який бере участь у відборі дітей, визначає стан слуху при вступі, веде спостереження за станом слуху у дітей протягом їх перебування у закладі, установлює показання і протипоказання до використання колективної та індивідуальної звукопідсилюючої апаратури та перевіряє її ефективність, призначає в необхідних випадках лікування (див.
Своєчасне виявлення приглухуватості у дітей дозволяють уникнути затримки мовленнєвого розвитку, відставання в інтелектуальному розвитку, розвитку вторинних психологічних нашарувань. При ранньому початку лікування приглухуватості у дітей в більшості випадків вдається домогтися стабілізації слуху і успішно здійснювати реабілітаційні заходи.
Профілактика приглухуватості у дітей включає виняток перинатальних факторів ризику, проведення вакцинації, попередження захворювань ЛОР-органів, відмова від прийому ототоксичних препаратів. Для забезпечення гармонійного розвитку дітей, які страждають приглухуватістю, їм необхідно комплексне медико-педагогічний супровід на всіх вікових етапах.
Основним профілактичним заходом є масове обстеження пацієнтів у рамках стандартних оглядів. У Росії вони проводяться щорічно на більшості підприємств і в державних організаціях. обличчя, які працюють в умовах постійного шуму, можуть проходити медогляд частіше.
Діти обстежуються отоларингологом в певні вікові періоди, ще в пологовому будинку або в поліклініці протягом першого місяця проводиться аудиоскриннинг, що дозволяє виявити ризик розвитку глухоти у кожної конкретної дитини.
Необхідно уникати ототоксичних препаратів під час хвороби, якщо є можливість скористатися іншими лікарськими засобами. В
Також необхідно прагнути до зниження шумового навантаження на вухо. По можливості варто уникати портативних прослуховуючих пристроїв (плеєр, iPad), обмежувати відвідування гучних концертів, при роботі в цеху використовувати бируши.
Ще однією неспецифічної заходом профілактики є своєчасне лікування запальних захворювань вуха – отитів, лабіринтитів і ін. Хронічні інфекції можуть серйозно порушувати здатність до слуху, з часом призводячи до повної глухоти.